Я наче прийшла у театр… Завіси спущені, світло вимкнуте, глядачів нема. Я сподівалась, що то сон. Явний, глибокий, з відчуттями, острахом і розумінням. Я хочу щоб то був сон, я там розумію що робити, як розвернути його, як зупинити, як віддалитися від реальності і дивитись на перебіг подій наче з віддаля, наче то театр і я глядач.

Завіси тихо відійшли за куліси і почалось німе кіно…

Широка, яскрава, тепла рідна вулиця мовчала. Зтихли гомін і сміх, згасли посмішки і очі перехожих. Тривога гуляля поруч і торкалася кожного своїм холодним дотиком. Море незважаючи на весняну чистоту і прозорість дихало каламуттю. Вулицею йшло Сум’яття.

То був його час. Воно поволі займало душі людей, вбивало віру й надію, впевненість перетворювало на паніку. Люди вважали за краще бути вдома, обмежили спілкування, прибрали з життя гомінкі свята й розваги. Не раділи широким вулицям, весняному сонцю, бузку і плескіту хвиль. Картинка втрачала кольори.