Хтось вважає степ суто українським чинником історії, а хтось – інтернаціональним. Аргументів на користь інтернаціоналізму вистачає: за цю територію змагались різні племена і народи, різні люди доклали рук і до її розбудови. Татарські улуси змінювались тут на поселення українців та росіян, котрі таким чином здобули вихід до моря. Але не тільки ближні народи цікавились степом. До цього краю придивлялися і німецькі колоністи. Одна з відомих в історії освоєння нашого краю, родина Фальц-Фейнів, стала справжнім рушієм радикального прориву в освоєнні степу, та подарувала нащадкам унікальні пам’ятки культури.
Доля родини Фальц-Фейн багато в чому велична і трагічна. Особливої уваги заслуговує постать Софії Богданівни Фальц-Фейн – справжньої героїні, патріотки степу, що за життя демонструвала гідну подиву велич духу і силу волі, а обставин її трагічної смерті вистачило би на роман Шекспірівського масштабу. Зокрема, відомий меценат і благодійник, барон Едуард Олександрович Фальц-Фейн, якому Софія Богданівна доводилась бабусею, під час свого приїзду до України у 90-х роках шукав зустрічі з класиком української літератури О.Гончарем, аби, як казали у давнину, «кинути рукавичку в обличчя». Бо
ж не міг пробачити блюзнірського, зневажливого образу поміщиці, яку шанований класик у романі «Перекоп» зобразив розпусницею, моральною збоченкою.
По правді кажучи, дійсно, не зрозуміло, чому письменник вдався до таких крайнощів? Невже політична коньюктура вимагала аж такого згущення фарб? Бо справді, важко запідозрити у негідній поведінці жінку, що була уособленням чеснот свого часу. Працьовита, підприємлива, енергійна, відповідальна, цілеспрямована, віддана сім’ї, власній справі та рідному дому, Софія Фальц-Фейн виростила й виховала аж 8-х нащадків, а ще після смерті чоловіка не лише перебрала на себе його справу – торгівлю вовною та м’ясом овець, а й однією з перших підприємців на Півдні розпочала виробляти консерви, вино, цукерки, і організувала власне пароплавство для вивозу своєї продукції на зовнішні ринки.
Відтак, її улюбленим дітищем і справою всього життя став порт Хорли. У цьому селищі вона планувала збудувати масштабний транспортний вузол, і разом з численною родиною обговорювала перспективу побудови до Хорлів і Скадовська залізничної колії з Мелітополя. Софія Богданівна також прислухалась до розповідей місцевих мешканців про гарячі джерела у місцевій бухті, маючи намір розвивати лікувальний туризм. Однак розпочалася Перша світова війна, а далі – революція. Родина Фальц-Фейнів змушена була емігрувати, рятуючи своє життя. Виїхали майже усі поміщики та землевласники, але не Софія Богданівна – їй на той час виповнилось 84 роки.
На рейді рідних Хорлів її чекав військовий корабель… Але володарка степу не ступила ні кроку з пристані. Вона залишилась вдома, на рідному березі. І невдовзі її життя обірвалось від сокири колишнього наймита – йому приписували класову помсту, однак, швидше за все, негідник просто хотів розжитись матеріальними цінностями у домі старої поміщиці.
Довгий час могила Софії Богданівни Фальц-Фейн у Хорлах була занедбаною, і впорядкувати її вдалося лише нещодавно, бо навіть після смерті володарка степу залишилась заручницею політики. Нащадок славетного роду, барон Е.О.Фальц-Фейн, що мешкав у Ліхтенштейні, вперше потрапив на землю своїх предків завдяки послузі, яку він зробив керівництву Радянського Союзу під час вибору місця проведення Олімпіади-80 у Москві. Барон Фальц-Фейн, як член Міжнародного олімпійського комітету, лобіював це рішення у обмін на дозвіл відвідати Асканію-Нову, яку заснував його дядько Володимир, син Софії Богданівни Фальц-Фейн. І ось Москва стала місцем проведення престижного спортивного заходу, а нащадок Фальц-Фейнів отримав за це право на півгодинну прогулянку асканійським парком. А вже потім, за часів незалежної України, Едуард Олександрович Фальц-Фейн часто відвідував заповідні степи Херсонщини, впорядковував дорогі могили, реставрував численні пам’ятки, пов’язані з його родиною.
Все це надбання залишилось нам, мешканцям таврійського краю. І можливо, колись нам стане снаги не лише належним чином вшанувати пам’ять тих, хто любив і плекав наші степи, а й продовжити їх благородну справу?