Без перебільшення можна сказати – тільки той, хто мешкав у степу, може оцінити значення доступної питної води. Без неї не було б життя, і тому старовинній криниці у центрі селища Каланчак, без сумніву, завдячує не одне покоління. І як важливо, що це рукотворне джерело збереглось не лише в переказах, а й у живому втіленні!
У степовому Каланчаку вміють шанувати історію. Приклад тому – унікальний пам’ятник старовинній криниці у центрі селища.
Хто знає – проходячи повз криницю, чи не чують тут сучасні мешканці Каланчака голоси своїх далеких предків? Наш степ повен чарівних легенд, і багато з них ще чекають на вшанування. Певна річ, нові пам’ятники збагатять історичну та культурну спадщину краю. А як важливо розгорнути панораму сивої минувшини для розвитку туризму!
До слова, саме у цій галузі багато економістів вбачає перспективу для України. І за прикладами далеко ходити не треба – взяти хоча б процвітаючий туристичний комплекс «Зелені хутори» у сусідній Голій Пристані. Неподалік від мальовничої плавні відтворено унікальний козацький побут, і гостей тут ніколи не бракує – куліш та риб’яча юшка радують туристів і наповнюють місцевий бюджет.
Для тих, хто цікавиться історією скіфів, можна запропонувати знайомство з місцевими велетнями-курганами, започаткувавши хоча б відповідні пішохідні маршрути. Є що запропонувати поціновувачам козацької старовини, адже у наших краях, як відомо, відбувались сутички козаків з татарськими дозорами. Чого варта лише битва між військом гетьмана Богдана Ружинського та Девлет-Гірея неподалік від селища Каланчак, що закінчилась перемогою козаків! У будь-якій країні це місце було б вшановано пам’ятником.
Є ще одна ідея для пам’ятника, яка зачекалась на своє втілення. Поблизу Скадовська пролягає так званий Чорний шлях, що веде по Перекопу. Ним українські бранці йшли на невольничі ринки до Криму, а звідти – хто куди, на Схід і на Захід. Можна з певністю сказати, що цими місцями пройшли безліч безіменних Росколан.
Тільки одна з них увійшла в історію, увібравши у свою долю сльози і розпач юних бранок, а також їх силу і снагу. Бо ж наші дівчата, певна річ, у чужих краях зберегли і свою мову, і пісні, полонивши ними тих, хто відірвав їх від рідного коріння. Чи не з тієї пори пішла приказка – дівка, мов верба, де посади, там і приживеться?
Тож, можливо, комусь із майбутніх туроператорів спаде на думку створити заповітний маршрут – «Шлях Роксолани»? І десь постане пам’ятник гордій красуні, в оточенні задумливих верб. Хіба такий пам’ятник буде менш романтичним, аніж, скажімо, знаменитий Бахчисарайський водограй?
Цією ідеєю можуть скористатись місцеві підприємці. Хіба не зацікавить згадка про Роксолану у назві кафе чи закладу торгівлі? А фірмова страва, скажімо, торт – «Кучері Роксолани»? Рецепт – справа фантазії!