Серед багатьох загадок степу є одна, що навіть у наш прозаїчний та прагматичний час межує з містикою. Колись давно першовідкривачі цих земель були вражені дивною знахідкою: у густих заростях ковилу, серед запаморочливих просторів, на безкінечній, вкритій травою рівнині, над якою ширяли лише орли та канюки, вистежуючи лякливих ховрашків, ураз, немов з потойбіччя, виринала перед подорожніми кам’яна фігура. Її обличчя було стерте вітром часу, але все ще виразно проступали на ньому суворі риси. Руки немовби охоплювали видовжений тулуб, а голову увічнював шолом з верхівкою, схожою на яйце.
Жодних написів не збереглося на камені, жодних слідів, що вказували б на походження дивного пам’ятника. Отож дослідники, що його віднайшли, охрестили його просто і невигадливо – скіфська баба. Назва ця, як відомо, прижилася і стала поширеною. З часом таких скульптур виявили досить багато у заповідному степу. Немало їх, певно, було і біля нашого краю, звідки вони були поступово звезені до заповідної зони Асканії-Нова – там нині налічується 14 постатей скіфських баб.
Але чому, все-таки – баба? Чимало дослідників вказували на особливості постави – випнуті груди та живіт. Дехто ще й зауважував, що баба, либонь, вагітна…Втім, з часом, уява любителів старовини сягнула далі, і нині вже не бракує тверджень, що ніякі це не баби – цих кам’яних ідолів варто вважати дідами, бо так увінчували за подвиги кращих воїнів з числа сарматів та скіфів. Відтак гендерне питання у ситуації з пам’яткою степу так і знайшло свого вирішення.
Але, якщо вдуматися, щодо власне скіфського походження кам’яної баби теж є сумнів. Логіка підказує, що народи, які так чи інакше були дотичні до історії степу – скіфи, сармати, гуни, індо-арії, вели, як відомо, кочовий, а не осідлий спосіб життя. Вони постійно пересувались на значні відстані у пошуках якоїсь здобичі, аби прогодувати себе та свої родини. Хіба ж за постійними клопотами у них був час на те, щоб годинами обтісувати якесь каміння? Це таки досить марудне заняття! Та й який сенс був у тому, щоб витесати кам’яного ідола, а потім покинути його серед степу широкого, і мандрувати собі далі у незвідані краї?
І ще: де, власне, брати у степах ці каменюки? Щось не помітно, щоб наш степ був вкритий валунами. Невже можна уявити, щоб кочові племена, виживання яких не в останню чергу залежало від легкості та швидкості переміщення, тягали за собою велетенські брили? І навіть якщо і справді допустити, що якийсь славний воїн чи вождь заслужив погруддя за свої подвиги, то потрібно було б задіяти чималенькі потужності, аби виволочити підходящу брилу на місце його спочинку. Таке під силу лише сучасній техніці. З врахуванням усіх цих обставин, не дивно, що, міркуючи, звідки ж з’явились скіфські баби, людство, образно кажучи, просто спантеличено розводить руками, і підводить очі вгору, ніби чекаючи підказки з неба.
А може, й недарма? Може, розгадка появи кам’яної баби і справді знаходиться у бездонних глибинах космосу? Чому б не допустити фантастичної гіпотези: колись давно інопланетяни шукали на нашій планеті ідеального місця для приземлення, і обрали наш український степ – такого просторої рівнини і справді годі знайти! Літаючі тарілки сідали то тут, то там, з них виходили прибульці у скафандрах, у особливих шоломах з яйцеподібними антенами на маківці…Однак, певна річ, наше повітря не було для них сприятливим. Дедалі важчими робилися їх рухи, безвольно опускалися руки. І врешті-решт, перетворилися наші гості на кам’яні фігури.
Чим не версія? Тим більше, що відколи з’явились у нас кам’яні баби, ніхто і ніколи вже більше тут ніяких прибульців не зустрічав…
